Висновки до теми

Україна має дуже давнє і надзвичайно яск­раве доісторичне минуле. Її землі населяло роз­маїття народів і племен, а перші люди з’явилися тут ще 1 млн. років тому. Події, що сталися на українських теренах у первісні часи, були не тільки підґрунтям власне української національної історії. Вони суттєво вплинули на історичний процес усієї Східної Європи, а деякі з них зу­мовили історичні долі народів величезних об­ширів Євразійського континенту.
Пояснюється це геополітичним місцем України на карті Європи. Усілякі новації зі стародавніх культур­них центрів Середземномор’я потрапляли у Східну Європу саме через територію України. Так, з Балкан, прийшло сюди землеробство. Близько 6 тис. років тому з надчорноморських степів почалося роз­селення індоєвропейських народів. Північно-Західна Україна, де ще за доби бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, стала батьківщиною не тільки власне українців, а й більшості слов’янських народів. Звідси, з часом, відбулося розселення слов’ян на Дунай, Одер, Ельбу, Верхній Дніпро, Оку, Волгу, на Балкани. З античних центрів Північного Над­чорномор’я культурні впливи греко-римської цивілізації поширювалися серед первісних пле­мен Східної Європи.
Різні за походженням народи залишили свій слід в істо­рії населення країни, маючи в давнину власні самоназ­ви та свої (довші чи коротші) історії. Скіфи та сарма­ти, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а та­кож давніші народи – всі вони на різних етапах впли­вали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.
Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства. Говорячи про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, занадто удревню­вати – там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, і всі вони справи­ли свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену пізніше – вже в середньовічні часи.

Неслов’янське населення України в І тис. н. е.

В першу чергу назвемо давніх германців – готів. В першій половині І тис. н. е. частина їх зі скандинавського регіону через територію Польщі вирушила на південь і досягла в ІІІ ст. н. е. земель Волині та Поділля. Тут вони мешкали поряд зі слов’янсь­кими та іншими групами населення. Рух германців продовжився й далі – у напрямку берегів Чорного моря. В результаті їх поступової міграції й осідання сформувалася так зва­на держава Германаріха, яка об’єднала на деякий час під зверхністю готів різні народи: давніх слов’ян, фракійців, сарматів, пізньоскіфські племена. На території Дніпровського Правобе­режжя остготи (східні готи) проіснували, зберігаючи етнічну відособленість, близько 200 років. Численні пам’ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, залишені якраз різноетнічною людністю імперії Германаріха.
Величезні зміни сталися в Надчорномор’ї після вторгнення в 370 р. у степи Східної Європи тюркомовних гунів. Вийшовши з приуральських степів, вони, як і інші кочовики, рвалися за здобиччю за Дунай, до багатих європейських країн. 3 добою гунів, вважається, почалася середнь­овічна епоха – було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Європі, значно змінилась етнографічна карта.
Римський історик Амміан Марцелін так описує гунів: «Одяга­ються вони в полотняні сорочки або шкури, харчу­ються сирим м’ясом та корінням… не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різни­ми місцинами… з кибитками, у яких проходить їхнє життя… Знай­шовши місцину, рясно вкриту травою, вони роз­міщують свої кибитки колом… знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах… Воюють гуни виключно на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, і намагаються не братися до рукопаш­ного бою. Озброєні вони мечами, далекобійним лу­ком та арканом, яким стягують противника з коня».
Захопивши Приазов’я, розгромивши Боспорське царство, в 375 р. гуни розбивають в межиріччі Дністра і Бугу війська Готського союзу. Імператор переможених готів Германаріх покінчив життя самогубством. Збереглися відомості, що його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни ж виступили на боці слов’ян і вбили Вінітара.
Після розгрому германські племена до кінця ІV ст. перейшли далі на захід (крім деяких, що ще певний час проживали в Криму і навіть були федератами Візантійської імперії). Сарматські ж племена з розпадом черняхівської культури приєдналися до гунів.
Прорвавшись до Центральної Європи, гуни стали силою, що наводила жах на всю Європу. Після спустошливих набігів кочо­вики створили свою державу в Паннонії (Нижнє Подунав’я). Її розквіт пов’язаний з іменем талановитого полководця Аттіли (правив з 445 р.). Але після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.
Спад­коємицею Римської імперії, після її занепаду, на сході стала Візантія, котрій вдалось утримати свої позиції в Криму до середини VІІ ст. н. е. А в регіоні причорноморських степів з кінця V ст. хвилями прокочувалися представники тюркських племен болгар, аварів, угрів та хозарів. Це посилило тиск на візантійські во­лодіння варварських племен і змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. В першу чергу укріплювались старі міські центри. Однак потребували захисту й території передгірсько­го та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники-федерати.
Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527–565) у південно-західній частині Кримського півостро­ва була зведена система так званих довгих стін, які закривали проходи в гірські долини. Це позбавляло кочовиків можливості напа­дати зненацька. Трохи пізніше поряд із стінами з’являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт – Сугдея (сучасний Судак).
Візантійська адміністрація проводила широкі акції щодо поши­рення християнської релігії. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії велося за допо­могою візантійських майстрів.
Болгари й угри, перейшов­ши Дунай і поєднавшись з місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн – Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою з долею більшості кочовиків. Її засвідчує все та ж «Повість временних літ»: «Ці обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів (союз племен на Волині).., і насильство вони чинили жінкам дулібським… Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і помер­ли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».
Накопичуючи під час військових набігів великі ба­гатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовля­ють «скарби» VІІ–VІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещепина, Нові Санжари, Глодоси, Воз­несенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї тут знаходили різноманітні коштовні речі. Очевидно, це були поховальні чи по­минальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров’ї цих часів.
У VІІ ст. частина Східного Криму потра­пляє до складу Хозарського каганату, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Їх відносини в різний час коливались від дружніх до військового протистояння.
Каганат був могутнім об’єднанням, вплив яко­го певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. Хазарія протис­тояла Арабському халіфату і Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов’янських – полян, сіверян, в’ятичів, ра­димичів). Столицею хозар було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їх на­селені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині, біля Верхнього Салтова, знаходилися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могиль­ники, котрі виступали головним осередком Хазарії на прикордонні зі слов’янами.
Крім кочівництва, що було привілеєм вищих про­шарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, посередниц­твом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу перебувала військова справа, розвитку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов’янами. В цілому ж їхнє суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, христи­янство та іудаїзм.
На північних кордонах сучасної України в І тис. н. е. також кипіло життя. Тут, північніше басейнів Прип’яті та Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов’янами. Останні виявляли вели­ку активність і вже у І тис. н. е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.

Слов’яни І тис. н. е.

Вперше про власне слов’ян – венедів (чи ве­нетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійсь­кий, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.
Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, на­лежать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її поя­ву не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньо-зарубинецькі пам’ятки та київська культура (ІІ–ІІІ ст.).
Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східно­го слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширення черняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежні політично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створен­ня ними військово-політичного союзу.
Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).
Спочатку ан­ти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх війсь­ково-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен тогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме ан­ти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.
Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісосте­пової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.
Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена ак­тивно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні авто­ри. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йо­му приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шану­ють вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кож­ний змінює… часто, місто проживання.
Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів піши­ми, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани… Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»
Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.
В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур.
На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.
Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі на­зви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися по­лянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвали­ся дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».
Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще нази­вали, бужани (Західна Волинь).
В слов’янському господарстві переважало земле­робство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пше­ниця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.
Дедалі більше удосконалювались ремесла. Метало­обробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткац­тво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого зали­шалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний ха­рактер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.
Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кож­на група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже ор­ганізовувалось за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній господарськими осередка­ми ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряд­жався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу са­ме у цьому напрямі.
Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримирен­них суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства – експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляв: «Склавини завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер… вони… вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони поверта­лись додому, женучи з собою тисячі полонених».
На першому етапі рабство у слов’ян було тимча­совим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на стано­вищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумов­лювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних да­вала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.
Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконували політико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті су­тички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.
Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен (спочатку тут сходилися племінні території антів та склавинів, пізніше межували сіверяни з древлянами, волинянами й уличами) та вигідне то­пографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і кон­троль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.
У межах союзів племен між їх окремими складо­вими частинами налагоджувалися тісніші зв’язки. Слов’янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсто­ронювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, які називають вождествами, вже існувала нерівність, але не бу­ло легалізованого апарату примусу.
Продовжувався процес консолідації східнослов’ян­сь­ких угруповань у «суперсоюзи» племен. У візантійських джерелах ранні переддержавні утворення слов’ян називають Славоніями. Так, на території Серед­нього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття – території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Однак траплялося, що Славонії ворогували не лише з далекими сусідами, а й між собою.
Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, ка­пища, требища. Одне зі святилищ було відкрите на Старокиївській горі В. Хвойкою.
У таких спорудах або ж просто неба стояли язич­ницькі божества з дерева чи каменю. Найвідоміший серед них Збруцький ідол – Род. Зображення бо­жества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зобра­ження. Очевидно, ці яруси символізували поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Крім антропоморфних божеств слов’яни вша­новували звірів, дерева, каміння тощо.
Вірування знайш­ли відображення в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації, при чому поховальне вогнище споруджувалось у вигляді будинку. Знатного покійного супроводжу­вали різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простих общинників (яких було переважна більшість) – ліпний горщик, а то й взагалі нічого. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільно­стей) насипався курган.
Слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Безперервність етногенетичного розвитку на цих територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.
З’ясовуючи походження нашого народу, важливо також врахувати, що анти зони Лісостепу (пеньківська археологічна культура V–VІІ ст.) включали сарматський компонент. Тож скіфи й сармати вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Нащадки сарматів – алани були важливою складовою сіверян, відомих за археологічними пам’ятками роменської культури ІХ–Х ст. Північно-Східної України.

Сторінка 1 з 957123...1020...Остання »