Світова слава пісні Семена Климовського

Що ми нині знаємо про українську пісню сімнадцятого сто­ліття, котра прикрашала оперету, яку 1925 року ставили двісті дев’ятнадцять разів поспіль на сцені Нью-Йоркської опери?

Справді, популярність пісні Семена Климовського «їхав ко­зак за Дунай» безпрецедентна. Достеменно відомо, що її співали вже в середині вісімнадцятого століття, у тому числі й у пів­нічній столиці Росії. Сюжет твору навряд чи варто пов’язувати з якоюсь історичною подією (скажімо, заснування Задунайської Січі чи військового походу на Балкани). Та й сам Дунай у фольк­лорній традиції нерідко символізував річку. Мотив розлуки ко­зака з коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають підстави називати її романсом.

У добу романтизму було написано чимало нових текстів, які виконували на мелодію «їхав козак за Дунай». Митці, мовби змагаючись, створювали все нові й нові варіації на тему україн­ської пісні. Ось лише кілька творів, яким вона дала дихання: арія Лести в однойменній опері віденського композитора Кауера, опера Кавоса «Козак-віршувальник», вірш Пушкіна «Козак», варіації для скрипки з оркестром Аляб’єва… 1860 року історик Микола Закревський, умістивши в збірці «Старосвітський бандурист» твір Климовського, зауважив, що ця пісня «відома всій освіченій Європі».

Григорій Нудьга в книжці про Семена Климовського оповів цікаву історію «вживлення» пісні «їхав козак за Дунай» у ні­мецький фольклор. 1808 року в Чорному лісі під Баден-Баденом місцева знать влаштувала «садове свято», у якому брали участь і гості з Росії. На святі був присутній композитор Христоф Тідге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, переробив твір. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним скарбом.

А ще через вісім років за обробку пісні «їхав козак за Дунай» узявся сам Бетховен! Композитор був у приятельських сто­сунках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних видань. Син останнього гетьмана України, Андрій Розумов- ський мав сентимент до землі й культури своїх предків. Пам’ять про Батурин жила в цій родині. Можливо, не без впливу Розу- мовського Бетховен і зацікавився українським музичним фольклором. В обробці генія пісня «їхав козак за Дунай» оно­вилася: голос виконавця зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі; притаманна оригіналові маршовість по­ступилася більш повільним і ніжним тонам.

1925 року світ побачило фундаментальне видання «Міжна­родна бібліотека музики для вокалістів», у шостому томі якого поміж кращих пісень усіх часів і народів надруковано й укра­їнську — «їхав козак за Дунай».

Чи міг уявити сивочолий Семен Климовський, чия могила за якихось три десятки кілометрів від Кіровограда давно потрапила під плуги, що доля виявиться такою прихильною до його пісні, яка облетить усі материки, потрапить до німецького фольклору, що її співатимуть навіть американські ковбої?

408 слів                За           В. Панченком

Революціонер на ниві електронної музи

Легкий дотик до клавіші — спалахує екран, і у ваш дім вхо­дять відеообрази з усіх континентів Землі, а то й картинки зоря­них просторів Всесвіту. Диво? Так. Але ми звично називаємо його телебаченням.

«Домашній екран» — наймолодший серед муз масових кому­нікацій, кіно й радіо. Втілення ідеї дальнобачення — спільне ко­лективне дітище багатьох учених і радіоентузіастів різних країн світу. Проте створити повністю електронну систему передачі на відстань і здійснити практичну трансляцію рухомого зображення вперше у світі пощастило лише Борису Грабовському — сину відомого українського поета-демократа Павла Грабовського.

У двадцятих роках минулого століття Борис навчався в Середньоазіатському університеті. Тут він познайомився з про­фесором Поповим, вивчав праці Бориса Розінга в галузі електронної телескопії. Сконструйований Розінгом теле­приймач і винайдений Поповим ще в 1895 році бездротовий радіозв’язок стали надійним підґрунтям для здійснення мрії людства про бачення на відстані. Залишалося створити прилад для передачі зображення електронним способом і з’єднати його з приймачем.

Ідея передачі зображення на відстань надзвичайно захопила Бориса Павловича. У 1924 році він винайшов пристрій, що став основою передавальної телевізійної трубки. Борис Грабовський змусив промінь рухатися поверхнею надчутливої металевої пластинки, на яку проектувалося зображення.

1925 року Борис Грабовський і його колеги зустрілися в Ле­нінграді з «батьком» електронного телебачення Борисом Розін­гом. Після детального вивчення схем професор схвильовано звернувся до них: «Дорогі мої! Чи розумієте ви самі, до чого додумалися?! Це — відкриття! Завтра ж подавайте заявку на па­тент…»

Незабаром винахід Грабовського та його друзів отримав віт­чизняний, а потім і міжнародний патент. Цими документами підтверджувався його пріоритет на першу у світі повністю елек­тронну систему телебачення.

Ішов 1961 рік — весна великого прориву людини в космос. До рук шістдесятирічного винахідника потрапила книжка Мітче- ла Уїлсона «Брат мій, ворог мій». Як згадувала дружина Грабов­ського, у Бориса Павловича викликало справжнє обурення те, що цей романіст приписав американцям винахід, зроблений, запа­тентований та опублікований ним раніше. І почалася боротьба. Не заради особистої слави, а за пріоритет вітчизняної науки й техніки.

Незабаром відомості про ті давні експерименти Грабовського та його товаришів у галузі електронного телебачення з’явилися в газетах Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Токіо. Це сколихнуло науковий світ: одні вірили, інші сумнівалися, але преса повідом­ляла дедалі нові факти.

Крапку в суперечках про авторство винаходу телебачення поставила організація ООН із питань науки, освіти, культури — ЮНЕСКО, яка в 1965 році високо оцінила внесок Грабовського і його товаришів у розвиток електронного телебачення на по­чатковій стадії та юридично визнала винахід.

Доля «телефота», як свого часу називав телебачення Грабов- ський, виявилася щасливою. Мільярди електронних телевізорів у всьому світі — такий нині гігантський розмах тієї справи, біля джерел якої стояв і Борис Грабовський. Син видатного україн­ського поета-революціонера, він став одним із революціонерів на ниві електронної музи.

416 слів                                               За матеріалами інтернет-видань

Музей гетьманства в Києві

У столичному Музеї гетьманства, що на Подолі, зберігаються речі та документи, пов’язані з українськими гетьманами. Серед постійних експозицій — зали Мазепи, Орлика, Хмельницького та Скоропадського. Нині в музеї — понад шість тисяч експо­натів, кожен з яких так чи інакше стосується гетьманської доби. Постійних експозицій — чотири, проте для екскурсійних груп, охочих дізнатися більше про інших представників гетьманської доби, у музеї готові організувати тимчасові виставки.

Першим експонатом Музею гетьманства була куляста ударна голова булави, яку передали з Вінниччини (її знайшли на городі). Знахідку датували вісімнадцятим століттям і внесли до журналу як перший експонат. Від початку 1990-х років у музеї назбирали понад шість тисяч експонатів.

Будинок Музею гетьманства має свою легенду. Існує версія, що його збудували за наказом Івана Мазепи, хоча історики доводять, що сам гетьман ніколи тут не був. Нині в музеї збері­гаються відомості про перших власників маєтку — родину Сичевських. На двох поверхах приміщення музею співіснують два стилі: українське бароко та європейський класицизм. При­чиною цього є пожежа, яка сталася на початку вісімнадцятого століття й зруйнувала значну частину Подолу. Зазнала серйоз­них пошкоджень і ця споруда. Нові власники не лише відновили старе приміщення, а й надбудували другий поверх. За проектом відомого київського архітектора Меленського будинок прикра­сили фронтоном із колонами.

Історія українського гетьманства в музеї тепер розміщена на двох поверхах. Перша зала присвячена Іванові Мазепі та ко­зацьким реаліям за його керування. Тут — і барокова гравюра на честь гетьмана, і фотографії церков, які Мазепа споруджував по всій Україні за власний кошт. Поруч — речі з козацького життя: шаблі, невеличка гармата, порохівниця.

Гвинтові сходи ведуть відразу до експозиції Богдана Хмель­ницького. Полотно на всю стіну, створене художником Андрієм Юхимцем, розповідає про життя гетьмана на Січі, його взаємини з полковниками та духовенством. Поруч із картиною — корогва з родинним гербом Хмельницького, який, як уважають дослід­ники, підтверджує, що гетьман походив з української шляхти.

За залою Хмельницького — експозиція Пилипа Орлика. Він став гетьманом по смерті Івана Мазепи й незабаром увійшов в історію як автор першої української конституції.

Гордістю музею вважають залу Павла Скоропадського — єдину в Україні постійну експозицію цього українського політика. Вона постійно розширюється завдяки доньці гетьмана — Олені Скоропадській. У музеї зберігаються сорочки Олени та її сестри Єлизавети, вишиті їхньою мамою ще у двадцятих роках минулого століття. Олена Павлівна подарувала музею і серію картин — портретів гетьманів, замовлених у Берліні її батьком.

Музей гетьманства є і залишатиметься для багатьох поколінь осередком матеріальної та духовної культури, який нагадуватиме про історію й традиції козацько-гетьманської доби. Кожен охо­чий, не виходячи з дому, може здійснити щонайменше віртуальну екскурсію до цього музею через мережу Інтернет. Адже цей куль­турно-освітній заклад має свій сайт, на якому можна переглянути експонати й більше про них дізнатися.

421 слово                                                                                        3 журналу

Сторінка 1 з 959123...1020...Остання »