Архів категорії: Перекази

ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР

Творче завдання: доповнити переказ власними мірку­ваннями про роль козацтва в історії Європи.

Із покоління в покоління передавали в народі перекази про Івана Сірка.

Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природ­ний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї дум­ки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й по­кликання.

Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справж­ній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він із великою мужністю визволяв із неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи лито­вець.

За своє військове життя Сірко брав участь у 55 битвах і за­вжди, за винятком однієї, виходив переможцем.

Тут хотілося хоч би коротко розповісти про те, як Сірко штурмував Дюнкерк.

Десь опівночі місто розбудила гарматна стрілянина. По бруківці вузеньких середньовічних вуличок лунко вицокува­ли кінські підкови. Поміж будинками бігли химерні іноземці в широких червоних, синіх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили іспанських військових, однак цивільного люду не чіпали. Так у жовтні 1645 року запорозькі козаки захопили фортецю Дюнкерк.

Справа в тому, що п’ятитисячна іспанська залога Дюнкер­ка весь час чинила нечуване свавілля на суші й на морі. Вій­ськові кораблі іспанців нападали на французькі й голландські торговельні судна. Нідерланди, стаючи могутньою морською де­ржавою, боролися за свою незалежність. Та навіть об’єднавши сили з Англією і Францією, не зразу спромоглися вигнати ко­лонізаторів. Тоді Франція запросила на підмогу запорозьких козаків на чолі з Сірком.

Дослідники зазначали, що в березні 1645 року Хмельниць­кий, Сірко і Солтенко через порт Гданська морем відпливли до Франції, де й підписали угоду. Французьке командування взя­ло 1800 піших козаків і 800 кінних, зобов’язавшись платити по 12 талярів на озброєного козака та по 120 талярів полков­никам і сотникам. Запорожці дістали право виступити своїми окремими з’єднаннями. До їхньої стратегії й тактики францу­зи погодилися не втручатися. Важливим об’єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.

Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним із суходолу. Ось чому Сірко удався до хит­рощів. За його наказом козаки рушили в обхід фортеці. Не­вдовзі за містом запалали вітряки, освітлюючи театр воєнних дій. Захопивши судна нічного патруля, Сірко зі своїми коза­ками проплив у місто повз буй із ліхтарем, мол і грізну лоц­манську башту. А французький фронт стояв тоді аж за сімде­сят миль від Дюнкерка.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене «самоуправством» запорожців. Сірка звинувачували в тому, що він порушив правила ведення війни, усталені в Європі ще з часів Александра Македонського. Проте це не завадило су­часникам гідно оцінити героїзм і військову майстерність ко­заків.

На французькому березі Ла-Маншу було поставлено пог­руддя Івана Сірка.

(398 сл.)                                                                (За І. Шаповалом)

ХЛІБ — ДЖЕРЕЛО НАШОГО ЖИТТЯ

Творче завдання: поміркувати, чому тема хліба набу­ла в сучасній літературі філософського узагальнення.

Фольклор як одне з найцінніших надбань національної культури відбиває історію, побут народу, його філософію, ети­ку, життєвий досвід у художньому слові прислів’їв та прика­зок, дум та пісень, казок та легенд, переказів та оповідань. Відомо, що як колективне явище фольклор упродовж віків викристалізовував народне розуміння краси і моралі, голов­них життєвих цінностей, народні погляди на найрізноманіт­ніші сфери діяльності і буття людини.

Завжди домінуючими ідеями фольклорних творів була ви­сока мораль подружніх взаємин і суспільних стосунків, са­мопожертва в ім’я кохання, вітчизни. Але чи не найголовні­шою є ідея добробуту, а відтак багатства, нагодованих дітей, здоров’я. Не випадково традиційні колядки і щедрівки, вес­нянки, гаївки, юр’ївські пісні — це зображення статечного господаря, господині, котрі «дзвонять золотими ключиками» по світлиці, мають повні комори зерна, золоті меди. Юр’ївські побажання пов’язані з багатством, здоров’ям, веселістю: «Будь здоровий, як вода, а багатий, як земля, а веселий, як весна».

Усі календарно-обрядові традиції українського народу, ро­динні свята: народини, хрестини, весілля — тісно перепліта­ються з хліборобською і скотарською магіями, які складалися віками і генетично закладені у свідомості кожного українця. Страх перед голодом, голодною смертю змушував селянина по­клонятися єдиній годувальниці — землі, тому всі ритуали його життя характеризуються жертвопринесенням землі (горщик каші, яйця), ритуальним хлібом. Посипання молодих житом, весільний коровай, калачі, поминальне коливо, хліб на труні — усе це явища одного порядку — «хліб — усьому голова».

 

Хліб — втілення життя, «жито — жити» — у народній творчості має одне протиставлення — голод. У народній каз­ці за шматок хліба Кривда виймає у Правди очі, і та оддає їх, аби не вмерти.

В українській народній творчості ми не знайдемо жодного жанру, в котрому не акцентувалося б на хліборобській темі, на достатку тією чи іншою мірою, скрізь зустрічаємо згадки про хліб як джерело життя, святочне жертвоприношення.

Художнє трактування ідеалів трудящої людини, доброго господаря, дбайливої господині, трудівниці дочки-пасербиці тощо в кожному жанрі своєрідно трансформується через став­лення до хліба, до голоду як нестерпного становища людини-трудівника.

Тема хліба, достатку притаманна усім жанрам народної творчості. Найвиразніше вона звучить у прислів’ях, приказ­ках, думах, соціально-побутових баладах, родинно-побутових та алегоричних піснях, соціально-побутових казках, легендах, переказах, народних оповіданнях.

Давні форми поезії і прози, позначені елементом фантас­тики, відображають хліб і достаток як альтернативу голоду, пов’язаного головним чином з епідеміями, неврожаями, со­ціальним становищем — бідний — багатий. Народні оповіді — перекази, спогади, сповіді — жанр, сформований за умов реалістичного мислення в мистецтві, найближчий до форм фольклору, котрий відображає події голодоморів в Україні у XX столітті.

(384 сл.)    (За Т. Конончук)

ЛЕГЕНДАРНИЙ ПТАХ ЛЕЛЕКА

Творче завдання: поміркувати, якого символічного значення набуває образ лелеки в українському фольклорі.

Щоб довести, що наша родовідна українська нить почи­нається в IV—III тисячолітті до н. е. (чи й раніше), я пригадаю, на перший погляд, досить буденний епізод із мого дитинства.

Недалеко від нашого двору на осокорі гніздилися лелеки (у нас їх називали гайстрами). Ми, хлопчаки, з цікавістю лю­били заглядати в гнізда різних пташок. Але ніхто з нас ніко­ли не осмілювався добратися до лелечого гнізда, бо мали су­воре попередження від батьків: «Не смійте чіпати гайстра, бо хата згорить!»

Отже, наші батьки попередили нас, а їх — їхні батьки, а тих — теж батьки, і так утворився естафетний ланцюг дов­жиною майже п’ять тисячоліть. І виходить, що протягом тих тисячоліть ланцюг ніде не розірвався, хоч за той час чого лише не відбувалося на отчій землі.

А яка ж суть вкладена в першу ланку того ланцюга? Тут маємо справу ще з однією іпостассю давньоукраїнської Трій­ці: Сонце, Місяць, Зоря (Венера). Судячи з численних назв бога Сонця, що виникали протягом тисячоліть, із ритуально­го поєднання кольорів (синьо-жовтого), можна впевнено сказа­ти, що наші предки головним елементом Трійці вважали Сон-це-Ярило.

Але в певні періоди окремі племена (чи групи племен) від­давали перевагу Зорі або Місяцю. Відомо, що наші предки-трипільці поклонялися Зорі (Венері). Навіть існує легенда про те, що на якомусь передісторичному етапі Венера макси­мально наблизилася до Землі і звідти на Землю передано не лише прамову («сесаре» — мову богів), не лише зерна пшени­ці (учені встановили, що мікроелементи пшениці цілком збі­гаються з мікроелементами людського організму), а й певний людський контингент.

Отож частина племен (зокрема лелеги) вважали себе нащад­ками венеріанців і собі за тотем взяли священного птаха леле­ку, який символізував вогонь небесний, а саме — Зорю (назва «гайстер» пізніша, грецька, що в перекладі означає — «зоря»). Назва ж «лелека» походить від назви богині Лелі (Дани), наз­ва складна — Леля плюс ка (дитина).

Інша група племен, зокрема вершники-скотарі, вважали себе нащадками мешканців Місяця. Існує легенда й про те, що спочатку заселений був Місяць, а потім його мешканці змушені були «осідлати» Землю. Символом рогатого Місяця вони мали козу (звідси й різдвяні містерії з козою), а знаком влади і чо­ловічої сили була бараняча шапка і палиця — кий.

Відчуваєте моторошну історичну глибину? І зрозуміло тепер, чому не можна шкодити лелеці і чому може хата згоріти — бо ж лелека уособлює вогонь небесний.

(358 сл.)                                                                        (М. Адаменко)

Сторінка 100 з 150« Перша...1020...99100101...110120...Остання »