Архів категорії: 9 клас

ЩО ВИСМІЮЄ МОЛЬЄР? (За комедією «Міщанин-шляхтич»)

Сміх — гостра зброя письменників у боротьбі з різними людськими по­роками: лицемірством і плазуванням, гонористістю та пихатістю, зажерлив­істю, скупістю, підлабузництвом. Китайський філософ Конфуцій сказав: «Скаржитися на неприємну річ — це подвоювати зло, сміятися з неї — це нищити його». А французький письменник Франсуа Рабле у передмові до свого роману «Гаргантюа і Пантагрюель» писав: «.правду часом пишуть жартома. Пориватиме тебе на сміх — смійся собі на здоров’я!». Ці слова Ф. Рабле можна віднести і до комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєра. Понад 300 років ця комедія не сходить зі світової сцени. Людство читає цю геніальну п’єсу, сміється, обговорює. Що викликає сміх у комедії Мольєра? Сміх ви­кликає бажання головного героя комедії пана Журдена вибитися у шляхтичі.

Пан Журден розбагатів на торгівлі тканинами. Цією ж справою зай­мався і його батько. Його дружина, пані Журден, також дочка купця. Однак новобагатько соромиться свого походження і робить усе можли­ве, щоб навчитися хороших манер, здобути освіту і близько зійтися з пред­ставниками вищого світу.

Бажання стати шляхетним дворянином засліплює розум пана Жур-дена. Він наймає цілу купу учителів, намагається бути схожим на дворян в одязі, звичках, манерах.

Очманілий пан Журден не помічає, що оточуючі глузують, а іноді навіть і знущаються з нього. Кожний із чотирьох учителів переконує пана Журде-на в необхідності вивчення саме його предмета. Недоброчесний учитель музики визнає, що Журден є тією людиною, гаманець якої може стати лег­кою здобиччю. «Ми знайшли саме такого чоловіка, якого нам треба! Його фантазія — удавати із себе галантного шляхтича — просто скарб для нас!» — стверджує він.

Уже з перших хвилин комедії Журден надзвичайно комічний. Він ви­кликає лакеїв для того, щоб продемонструвати, що вони в нього є, і не знає, як з ними поводитися.

Пан Журден хоче одягатися так, як одягається «все вельможне панство». Костюм, химерний і недоладний, який пошив пану Журдену кравець, ви­кликає в учителів улесливе схвалення, а в дружини та служниці — насмішки.

Зрештою, Журден непогана людина, чесний купець, але з дещо хиб­ним уявленням про своє місце в житті.

Бажання стати шляхтичем позбавляє Журдена залишків здорового глузду: він не дає згоди на шлюб своєї дочки Люсіль із Клеонтом тільки тому, що той не шляхтич. Але дотепний слуга Клеонта Ков’єль знаходить вихід. Він переодягає свого господаря турецьким пашею, сватає за нього Люсіль, а для Журдена влаштовує «посвячення у муфтії». Журден стає, хоча й химерним, але шляхтичем.

Отже, Мольєр сміється і над людськими вадами, і над характерами, і над умовами, що ці характери виплекали. Коли ми дивимося або читає­мо комедію «Міщанин-шляхтич», то не переймаємося тим, що Журден хотів стати аристократом, для нас це вже не актуально. Нас смішить по­каз прагнення людини удавати не того, ким він є насправді. Драматург стверджує, що людина повинна бути собою, виховувати в собі почуття гідності та ні перед ким не плазувати.

ВИСОКА ТРАГЕДІЯ ЯК ПРОВІДНИЙ ЖАНР ЛІТЕРАТУРИ КЛАСИЦИЗМУ

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився у країни Євро­пи. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, в якому люди того часу бачили запоруку миру, злагоди.

Державу більшість митців того часу сприймала як втілення розуму нації. Тому служіння державі та її символу — королю — стає для багатьох письменників виконанням громадянського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси.

Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По-перше, тому, що вона давала змогу поставити проблеми, які хвилювали сучас­ників: громадянський обов’язок і особисті інтереси, розум, обов’язок і по­чуття, пристрасті. По-друге, театр відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки, виставу дивилася велика кількість людей, ідея талано­витої п’єси могла захопити глядача. Невипадково дія трагедій, за прави­лами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в далекій країні, щоб конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприйма­ти ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких драматургів П’єра Корнеля і Жана Расіна. Вони зосереди­ли свою увагу на розкритті складних моральних проблем. Основою фор­мування особистості вони вважали заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які мусить лише сама людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго Сід і Хімена кохають один одного, але герой, захища­ючи честь свого батька, вбиває батька коханої. Драматург показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до родинного обов’язку повинна не­навидіти Родріго, але вона не може зректися кохання. Конфлікт героїні Кор-нель вирішує за допомогою традиційного на той час прийому: тільки втру­чання короля, його дозвіл звільняють Хімену від необхідності помсти. Але Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений механічно, вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продов­жують жити. Саме за це Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

У трагедії Расіна «Федра» теж розкривається конфлікт між почуття­ми й обов’язком. Федра, жінка царя Тесея, кохає свого пасинка Іпполіта, а той, у свою чергу, полонянку Арікію. Цар Тесей залишає свою родину й бере участь у військовому поході, невдовзі приходить звістка про його загибель. Тепер Федра може освідчитись Іпполіту. Але той розкриває та­ємницю свого кохання й сподівається, що після смерті батька він зможе одружитися з полонянкою. Та несподівано повертається цар Тесей. Мо­ральна проблема, яка стоїть перед героями, потребує вирішення: герої не хочуть брехати царю, чоловіку, батькові, але правди сказати не можуть. Душа Федри — це справжнє бойовище для боротьби почуття і обов’язку, нарешті вона не витримує й розповідає правду, що і призводить до тра­гічного фіналу: всі герої гинуть.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистец­тва зосередити увагу глядачів на внутрішньому світі героїв.

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ КЛАСИЦИСТИЧНОЇ ДРАМИ

Класицизм як художня система склався в XVII столітті й охоплював не лише літературу, а й інші види мистецтва: живопис, скульптуру, архі­тектуру, музику. Назву класицизм ввели в ужиток на початку XIX сто­ліття, підкреслюючи, що митці цього напрямку наслідували античну «кла­сику», брали її за взірець.

Класицизм — перша художня система, яка усвідомлювалася саме як система зі своєю метою й зі своїми правилами. Мета класицистичного мистецтва — створити художні твори за законами гармонії і логіки, тому митці цього напряму виробляють певні правила, дотримання яких було обов’язковим.

Найбільшого розвитку класицизм досяг у Франції, де у XVII столітті починає складатися абсолютна монархія, і мистецтво, яке підкоряється правилам, влаштовує абсолютистів, стає часткою державної ідеології. Не­випадково французький король Луї вважався покровителем мистец­тва, а за часів його батька було створено Французьку Академію, діячі якої критикували ті твори, що не відповідали державним завданням.

Художні принципи класицизму виклав Н. Буало у поемі «Мистецт­во поетичне». У його творі відбилось ідеальне уявлення про розумну й справедливу владу освіченого монарха. Ідеал прекрасного, що відстоює Буало, пов’язаний у першу чергу з античним мистецтвом, особливо часів Римської імперії, коли у творах переважали громадянські, героїчні і пат­ріотичні мотиви.

Утілюючи ці принципи в конкретні драматичні твори, драматурги уникали змішування трагічного і комічного, великого і низького.

Усе це й зумовило тематичну та художню своєрідність класицистич­ної літератури, драми зокрема. Драматичні жанри поділяються на «ви­сокі» (в яких ідеться про благородні, високі почуття, сюжети взяті з ан­тичної літератури, героїчного епосу або Старого Заповіту) і «низькі» (твори про сучасність, повсякденність). До «високих» жанрів належала трагедія, до «низьких» — комедія.

Обов’язковим для драматургів було правило «трьох єдностей». На думку класицистів, це правило допомагало зробити драматичний твір більш вірогідним. Перша — єдність часу: дія драматичного твору обме­жується в часі, всі події повинні відбуватися протягом одного дня, як вва­жалося, це створювало у глядача відчуття вірогідності. З цією ж метою драматурги дотримувались і єдності місця: всі події повинні відбуватися в одному місці (глядач не покидає приміщення театру протягом вистави, тому він не повірить, що герої могли дістатися з одного місця в інше). Третя важлива вимога — єдність дії, що передбачало взаємозв’язок усіх героїв, а всі сюжетні лінії пов’язувалися з однією подією. Ці правила мали свої позитивні і негативні сторони. Правила обмежували драматургів у розробці сюжету, кількості сюжетних ліній, але давали можливість зоб­ражувати не зовнішні події, а внутрішній світ персонажів.

І сьогодні глядачів хвилюють образи, що створили видатні драматурги класицизму. У трагедіях «Сід» П. Корнеля, «Британік», «Федра» Ж. Расіна відбився конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо­в’язком та пристрастями. Художня досконалість комедій Ж. Б. Мольєра привернула увагу сучасників до проблем народного життя. Невипадково Мольєра вважають засновником жанру «високої комедії». Завдяки ху­дожнім досягненням класицистів у розробці характерів комедії Мольєра засяяли яскравими персонажами: міщанин-шляхтич, Тартюф, Мізантроп.

Сторінка 20 з 44« Перша...10...192021...3040...Остання »