Архів категорії: 7 клас

КАЖАН

Кам’янистою стежкою поспішав додому старий Кажан. Дув пронизливий вітер, і внизу, за скелями, глухо шуміло море.

Назустріч зривався сніг і колов голками обличчя. Швидко вечоріло. Кажан поспішав, і його ціпок дрібно стукотів по ка­мінню.

Біля Слобідки стежка круто пішла вниз, і стало дужче чути гуркіт моря. Під горою блиснуло світло в рибальських будиноч­ках. Вітер збивав Кажана з ніг, але він уперто йшов уперед.

У Слобідці Кажана не любили, а діти його боялись. Він са­мітно жив на колишній дачі пана Капніста. Коли Капніст піс­ля революції втік за кордон, на його дачі залишився Кажан. Кажуть, що він був у пана за домашнього вчителя і вчив двох панських дітей.

Кажаном його прозвали в Слобідці. У нього були великі вуха й гострі очиці під волохатими бровами. Кущики волосся визирали в нього з колючого носа, з вух, росли на довгих кіс­тлявих пальцях.

Про цього відлюдного старого переказували різні химерні чутки. Казали, що він у темні ночі вилазить на горище і тоді звідти чути моторошні крики сича. З усіх кінців Слобідки ози­ваються тоді інші сичі й летять на той поклик до Кажанового горища. А баба Лукерка розповідала, ніби на власні очі бачи­ла Кажана пізнього вечора між камінням на березі морсько­му. З моря раптом вийшов чорний чоловік з бородою до колін і, взявши Кажана за руку, щез із ним між скелями.

Рибалки сміялися з тих дурниць — чого, мовляв, не вига­дають на чоловіка! Він, правда, трохи дивак, химерний і від­людний, але ж напевне не водить компанії ні з сичами, ні з бо­родатими дідьками, які вилазять з морської глибини…

(250 сл.)    (О. Донченко)

ХЛОПЧИК-ЗІРКА

Дитя-зірка росло й виховувалося вкупі з дітьми Лісору­ба, їло і пило з ними за одним столом і гралося разом з ними. З року в рік хлопчик гарнішав, а жителі села тільки дивува­лися його красі, бо всі вони були смуглолиці й чорняві, а цей мав личко біле й ніжне, мов вирізьблене зі слонової кістки, і золоті кучері — як пелюстки нарциса, і губи — як пелюст­ки червоної троянди, і очі — як фіалки, що дивляться в чисту воду струмка. І він стрункий, немов квітка в полі, де не ступа­ла нога косаря.

Проте ця врода обернулася йому на шкоду, бо виростав він гор­дий, себелюбний і жорстокий. Дітьми Лісоруба і всіма іншими сіль­ськими дітьми він гордував, бо ж вони, мовляв, низького поход­ження, а він — шляхетного роду, адже походить від Зірки. І він називав дітей своїми слугами. Він не тільки не мав співчуття до нужденних, сліпих, калік, а ще й кидав у них камінцями та прога­няв на шлях, накрикував, щоб вони йшли просити хліба десь в ін­ше місце, і жоден жебрак, крім хіба найвідчайдушнішого, не на­важувався вдруге заходити в те село просити милостиню. Хлопець був ніби заворожений своєю казковою вродою і насміхався й глузу­вав з нещасних та безпомічних. Себе ж любив, і влітку, коли сто­яли тихі сонячні дні, він лежав у священиковому садку біля кри­нички і посміхався собі з утіхи, милуючись своєю вродою.

Не раз, було, Лісоруб і його дружина дорікали йому за жор­стокість та байдужість.

Та Хлопчик-зірка не слухав їх, він тільки стояв понуро та посміхався зневажливо, а потім знову біг до своїх ровесників і верховодив ними.

(250 сл.)    (О. Уайльд)

ПАНІ КРАЛЕВСЬКА

Кралевський провів мене по коридору, відчинив двері і, на мій превеликий подив, завів у простору темну спальню. В кім­наті було справжнє царство квітів: вази, глечики, горщики сто­яли скрізь, а в них — міріади гарних суцвіть, що сяяли в напів­темряві, ніби мінливі коштовності на стінах печери.

На величезному ліжку, серед купи подушок, бовваніла тен­дітна, майже дитяча фігурка. Коли ми підійшли ближче, я по­бачив, що жінка ця стара, як світ. Глибокі зморшки суціль вкривали її тонке, хворобливе обличчя. Але найбільше при­вертало увагу чудове волосся, що густим каскадом спадало на плечі й розсипалося по ліжку. Золотисто-каштанове, з незви­чайним червонястим відтінком, воно мінилось і яскріло пло­менисто, нагадуючи осіннє листя або блискуче зимове хутро лисиці.

—   Мамо,— тихо звернувся до неї Кралевський, сідаючи на стілець коло ліжка.— Мамочко, Джеррі прийшов до вас.

Тендітна жінка підвела прозорі бліді повіки і глянула на мене карими очима, ясними й розумними, мов у птаха. З гли­бин золотистого волосся вона простягла мені тонку, гарну руку в каблучках і пустотливо всміхнулася.

—   Мені вельми приємно, що ти висловив бажання поспілку­ватись зі мною,— сказала вона тихим, хрипкуватим голосом.— В наш час люди мого віку багатьом здаються занудливими.

Спершу мене це дивувало, бо я ввазкав Кралевського дуже старим і ніяк не чекав, що його мати ще жива.

(202 сл.)                                                                    (За Д. Даррелом)

Сторінка 17 з 31« Перша...10...161718...2030...Остання »